КОНСТРУЮВАННЯ ТЕРАПЕВТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В СОЦІОГУМАНІТАРНОМУ ЗНАННІ

Анотація

Стаття присвячена епістемологічному аналізу формування та розвитку концепту «терапевтичної культури» у соціогуманітарному знанні другої половини ХХ-го — початку ХХІ-го століття. У роботі простежено історико-інтелектуальний контекст виникнення цього феномену, виділено ключові дискурсивні рамки його теоретизації та запропоновано концепцію п’яти моделей, що дозволяють осмислити дослідження терапевтичного в їх соціально-історичних умовах. Викремлюється п’ять базових моделей — культурного занепаду, терапевтичної суб’єктивації, рефлексивної модерності, емоційної культури та терапевтичних культур. У межах першої моделі, репрезентованої працями Ф. Ріффа та К. Леша, терапевтичне інтерпретується як симптом кризи західної культури, що підриває традиційні форми моралі, соціальної солідарності та формує новий тип психологічної людини. Друга модель, сформована на основі праць М. Фуко та Н. Роуза, розкриває терапевтичне як контингентну технологію влади й суб’єктивації, що інституціоналізує специфічні способи говоріння про себе та формування «підприємницького Я». Третя модель, що унаочнюється концепціями Е. Ґідденса та У. Бека, розглядає терапевтичне як ресурс навігації в умовах рефлексивної модерності та суспільства ризику, де індивід конструює себе як рефлексивний проєкт. Четверта модель, що розглядається в контексті афективного повороту та робіт К. Райт, Є. Іллуз і А. Гохшильд, акцентує емоційний вимір терапевтичного, висвітлюючи його роль у демократизації досвіду, комодифікації почуттів та політизації афектів. Нарешті, п’ята модель — множинних терапевтичних культур, запропонована на основі робіт О. Я. Медсена та колег, відходить від унітарного підходу до терапевтичного як гомогенного явища. Модель пропонує поліфонічне бачення множинних і гібридних терапевтичних культур, які функціонують у різних національних, релігійних і соціальних контекстах та взаємно перекодовують одне одного. З огляду на широту і складність проблематики, запропонований аналіз має характер попередньої епістемологічної реконструкції, неминуче обмеженої у своїй повноті й спекулятивної за низкою висновків, проте такої, що створює підґрунтя для подальших розвідок.