ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ПОЛІГРАФА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ЗА ТА ПРОТИ

Анотація

У статті здійснено системний аналіз проблематики правового регулювання використання поліграфа в кримінальному процесі України. Автор виходить із того, що сама поява поліграфа в практиці слідчих органів та адвокатів віддзеркалює глибший цивілізаційний процес – зміщення акценту від довіри до людини як носія волі та гідності до віри у технічні інструменти як нібито нейтральних «детекторів істини». Дослідження спирається на поєднання діалектичного, порівняльно-правового та герменевтичного методів, що дозволяє не лише проаналізувати законодавство й судову практику, а й відчитати ширші культурні смисли, приховані за правовими формулами. Встановлено, що в Україні законодавець не визначає поліграф як джерело доказів, а Верховний Суд у своїй практиці послідовно наголошує на неможливості використання його результатів як належних і допустимих доказів. Водночас суд визнає можливість їх врахування як орієнтовної інформації у поєднанні з іншими матеріалами кримінального провадження. Ця тенденція узгоджується з міжнародною юриспруденцією: Верховний Суд США у справі United States v. Scheffer прямо виключив поліграфні тести з числа допустимих доказів; Верховний Суд Індії у справі Selvi v. Karnataka підкреслив порушення права на приватність і заборони самообвинувачення у випадках примусового використання поліграфа; Європейський суд з прав людини у справах Saunders v. the United Kingdom та Jalloh v. Germany акцентував на неприпустимості будь-яких методів, що загрожують автономії особи чи її людській гідності. У роботі доводиться, що використання поліграфа у кримінальному процесі має надто сумнівне наукове підґрунтя: результати тестування істотно залежать від психофізіологічних особливостей людини, від контексту допиту та навіть від професійної компетентності поліграфолога. Тому поліграф не може і не повинен перетворюватися на доказ у повному сенсі цього слова. Його значення може бути обмежене допоміжною, орієнтовною функцією, проте навіть у такому випадку використання поліграфа повинно оцінюватися крізь призму європейських стандартів захисту прав людини, що не допускають компромісів щодо права на мовчання та заборони нелюдського поводження. У висновках підкреслюється, що поліграф є не стільки інструментом пізнання істини, скільки симптомом зміни у правовому мисленні. Його інтеграція в систему доказування означала б ризик підміни гуманістичних цінностей технологічною раціональністю. Саме тому право повинно залишатися арбітром, що захищає людину від спокуси «технічного всевладдя». Таким чином, результати дослідження мають не лише теоретичне, а й практичне значення: вони окреслюють межі допустимості інноваційних засобів у кримінальному процесі та визначають критерії для подальших реформ українського законодавства у відповідності до міжнародних стандартів.