ПОСТАТЬ ЖІНКИ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ВОЄН І КРИЗ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Анотація

У статті здійснено соціально-філософський аналіз трансформації жіночої суб’єктності в умовах глобальних воєн та екстремальних кризових станів ХХ–ХХІ ст. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю переосмислення традиційних андроцентричних наративів у безпековому дискурсі, які маргіналізують роль жінки, обмежуючи її образ рамками жертви конфліктів або пасивної спостерігачки. Метою роботи є деконструкція патріархальних монополій на війну та виявлення механізмів формування нової жіночої агентності. Стаття базується на інтердисциплінарному підході, що поєднує філософські, соціологічні, історико-політологічні й культурологічні аспекти. Використано методи критичного гендерного аналізу, кейс-стаді та деконструкції міфологічних архетипів, що дозволило інтегрувати філософські концепції, зокрема, концепцію біополітики М. Фуко, у сучасний дискурс про війну, насильство та соціальну стійкість. Війна виступає не лише формою збройного протистояння, а й деструктивним каталізатором, який руйнує бінарні опозиції чоловіче-жіноче. Виявлено діалектичну напругу між двома векторами жіночого досвіду: жіноче тіло як об’єкт біополітичного контролю (систематичне насилля, репродуктивні обмеження, геноцидальні практики) та жіноча агентність як стратегічна відповідь на виклики сучасності. Досліджено, що участь жінок у бойових, управлінських та миротворчих процесах, зокрема, на прикладах ЗСУ, досвіду Ізраїлю, Норвегії, Курдистану, є не епізодичним явищем, а інтегральною частиною стратегії виживання суспільства. Доведено, що патріархальні моделі легітимізації насильства підкріплюються архаїчними культурними кодами, як-от архетипи викраденої Європи чи Медузи Горгони, що сприяють стигматизації жертв та виключенню жінок із простору прийняття безпекових рішень. Сучасна жіноча суб’єктність в умовах кризи є самостійним стратегічним ресурсом, здатним докорінно трансформувати архітектуру глобальної безпеки. Перехід до більш інклюзивного світопорядку потребує не лише інституційних реформ. Необхідною є фундаментальна деконструкція культурних кодів, що виправдовують інструменталізацію жіночого тіла. Війна України за Незалежність стала рубіконом, де відбувається радикальна соціальна суб’єктивація українського жіноцтва, яке перетворює досвід травми та вимушеної мобільності на дієву агентність. Таким чином, визнання жіночої суб’єктності як невід’ємного елемента стабільного світового порядку є необхідною умовою для подолання циклів насильства та забезпечення довготривалої соціальної стійкості й гармонійного розвитку суспільства.