ПЕДАГОГІКА МИРУ ЯК ФОРМА ПОСТСЕКУЛЯРНОЇ ТРАНСЛЯЦІЇ РЕЛІГІЙНИХ І НАЦІОНАЛЬНИХ СМИСЛІВ

Анотація

У статті розглядаються філософські засади педагогіки миру на тлі постсекулярних зрушень, що визначають характер сучасного суспільного життя. Повномасштабне вторгнення росії в Україну стало серйозним випробуванням для усталених моделей мирної освіти, які спиралися здебільшого на секулярні принципи, і оголило їхню недостатність перед реальністю збройної агресії. Це зумовило звернення до ширшого кола смислових ресурсів – насамперед релігійних і національно-культурних, що лежать в основі глибинних моральних орієнтирів спільнот. Звертаючись до постсекулярної оптики Ю. Хабермаса та Ч. Тейлора, стаття виводить на поверхню суперечність, що тліє всередині нинішньої педагогіки миру. Її наскрізні поняття – прощення, солідарність, милосердя, надія – виросли з релігійного ґрунту, однак у сьогоднішній освітній практиці вони подаються так, ніби позбавлені будь-якої генеалогії – як щось самоочевидне й ціннісно нейтральне. Проблема в тому, що відрив від витоків не проходить безслідно: він вимиває з цих понять смислову насиченість і спонукальну силу, і зрештою те, що мало б надихати, перетворюється на чергову риторичну формулу. Зіставлення освітніх практик трьох країн – Німеччини, Польщі та України – за 2022–2025 роки дозволило розрізнити три способи, якими релігійні смисли входять у мирну освіту за постсекулярних обставин. Перший – імпліцитний: цінності діють у програмах, але їхнє релігійне коріння ніде не називається. Другий – експліцитний: релігійна традиція згадується відкрито і стає частиною педагогічного дискурсу. Третій – гібридний: обидва підходи сполучаються між собою, а їхнє співвідношення визначається конкретним контекстом. Емпіричне підґрунтя роботи склали навчальні програми, результати соціологічних опитувань учителів та статистичні дані ЮНЕСКО й Pew Research Center. Теоретичне підґрунтя роботи сформовано не лише ідеями Ю. Хабермаса й Ч. Тейлора, а й концепціями Й. Ґалтунґа, Б. Рірдон, М. Баджаж, Х. Казанови, а також напрацюваннями українських мислителів – С. Кримського, М. Поповича, М. Бойченка, А. Карася. Вагомий акцент зроблено на українському досвіді, де педагогіка миру в умовах тривалої війни не може ототожнюватися з абстрактним пацифізмом. Йдеться радше про формування здатності до співпереживання, відповідального діалогу, моральної стійкості та протидії дегуманізації. Підсумком дослідження стала тривимірна модель постсекулярної педагогіки миру. Вона інтегрує духовний вимір – як звернення до смислових ресурсів релігійних традицій; громадський – як розвиток демократичних компетентностей і культури інклюзивності; та культурний – як укорінення мирної освіти в історичному досвіді й національній пам’яті. Обґрунтовано, що ігнорування будь-якого з цих вимірів призводить або до формалізації мирної освіти, або до її замкненості та виключності, або ж до втрати зв’язку з культурним контекстом суспільства.