ДОКТРИНАЛЬНА ЕВОЛЮЦІЯ ЦИВІЛЬНО-ВІЙСЬКОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА В УКРАЇНІ: ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СУТНІСТЬ, МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД І ТРАНСФОРМАЦІЯ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Анотація

Після завершення «холодної війни» та подальшого загострення регіональних конфліктів у Європі й на Близькому Сході дедалі очевиднішою стала обмеженість традиційної системи політико-правових координат міжнародної безпеки. Водночас класичні військові засоби й методи, орієнтовані переважно на забезпечення міжнародної та національної безпеки, а також оборони держави в межах усталених безпекових парадигм, поступово виявили свою недостатність перед новими типами загроз. Сучасна система безпеки значною мірою формується під впливом гібридних та асиметричних викликів, які зумовлюють необхідність переосмислення ролі збройних сил, органів державної влади, цивільних інституцій і суспільства загалом у комплексній системі забезпечення національної безпеки й оборони. У цих умовах трансформації зазнають не лише національні безпекові моделі, а й структури колективної безпеки та усталені договірні майданчики міжнародної взаємодії, зокрема НАТО, ООН, ЄС, ОБСЄ тощо. З огляду на це можна прогнозувати подальше зростання ролі регіональних структур – політичних, військових та економічних, – які дедалі частіше виступатимуть не лише допоміжними елементами глобальної архітектури безпеки, а й самостійними центрами ухвалення рішень, координації ресурсів і реагування на кризові явища. В умовах російсько-української війни та одночасного стратегічного курсу України на євроатлантичну інтеграцію військово-політичне керівництво держави дедалі більшою мірою актуалізує значення суспільної довіри, ціннісної солідарності, морального авторитету й міжнародної підтримки як нематеріальних чинників обороноздатності. Водночас ці чинники не можуть залишатися виключно у площині декларативних орієнтирів, оскільки в умовах війни вони потребують конверсії у конкретні матеріальні, управлінські та стратегічні результати. Саме в цьому контексті у Збройних Силах України було інституціоналізовано органи цивільно-військового співробітництва, які пройшли еволюційний шлях від відносно периферійної структури з переважно допоміжними функціями до важливої ланки управлінського механізму, що поєднує воєнну раціональність із логікою гуманітарного, соціального та політико-правового управління. Ця еволюція відображена не лише в практичному досвіді функціонування цивільно-військове співробітництво (ЦВС), а й у нормативно-правових актах доктринального характеру, що поступово переосмислювали місце й роль цивільно-військового співробітництва в системі оборони держави. Відтак зміна доктринальних підходів до ЦВС засвідчує ширшу трансформацію поглядів військово-політичного керівництва на взаємодію сил оборони, цивільного населення, органів державної влади, місцевого самоврядування та міжнародних партнерів в умовах тривалої збройної агресії рф проти України.