ТРАНСФОРМАЦІЯ МІЖНАРОДНОЇ ДОПОМОГИ УКРАЇНИ У ПАРТНЕРСТВО БЕЗПЕКИ В ПІВНІЧНИХ ОБОРОННИХ ФОРМАТАХ У 2026–2030 РОКАХ

Анотація

У статті досліджено тенденцію трансформації міжнародної допомоги Україні у північних форматах у складнішу модель партнерства безпеки в перспективі 2026–2030 років. Показано, що зсув від переважно асиметричної підтримки до стійкіших форм взаємодії зумовлений кількісним розширенням допомоги та якісними змінами інституційного і безпекового середовища, зокрема вступом Фінляндії та Швеції до НАТО, новою візією NORDEFCO до 2030 року, запуском розширеного партнерства між Україною та Об’єднаними експедиційними силами, а також укладенням двосторонніх безпекових угод України з державами Півночі. На основі інституційного, порівняльного, сценарного та аналітико-синтетичного підходів, з опорою на двосторонні угоди про співробітництво у сфері безпеки, документи NORDEFCO, JEF, НАТО, урядові рішення щодо довгострокової підтримки України та академічні праці з проблем регіональної безпеки, обґрунтовано авторську модель партнерства безпеки як багаторівневої системи з п’ятьма взаємопов’язаними контурами: військово-операційним, інституційно-координаційним, оборонно-промисловим і технологічним, інфраструктурно-відбудовчим та політико-стратегічним. Встановлено, що партнерство безпеки виконує три взаємопов’язані функції: зміцнення стійкості України, посилення безпеки північного і північно-балтійського регіону та формування спільних контурів оборонної кооперації. Науковий результат полягає у концептуалізації переходу від моделі допомоги до моделі партнерства безпеки, структуризації її основних компонентів і розробленні трьох сценаріїв розвитку у 2026–2030 роках: інерційного, функціональної інституціоналізації та поглибленого партнерства безпеки. Практичне значення дослідження для України пов’язане з обґрунтуванням доцільності послідовної імплементації двосторонніх безпекових угод, розвитку спільних оборонно-промислових проєктів, розширення практичної взаємодії у межах наявних форматів та поєднання безпекових і інфраструктурних механізмів співпраці. Для держав Півночі результати статті вказують на зростання ролі українського напряму у поточному коригуванні регіонального безпекового середовища та ширшої євроатлантичної архітектури.